«Велике будівництво магнітів»: як ініціатива президента «притягуватиме» в Україну спорт та туристів

Країна має право називати себе спортивною, якщо більшість її населення відчуває особисту потребу в заняттях спортом.

Так казав засновник сучасних Олімпійських ігор П’єр де Кубертен.

Чи можна вважати Україну спортивною?

Ми маємо олімпійських чемпіонів, переможців змагань європейського та світового рівня, вболіваємо за улюблені команди, пишаємося їхніми здобутками.

Водночас протягом багатьох років спостерігаємо ганебну практику, що спортивні досягнення в нашій країні народжуються всупереч діям держави, а не за її сприяння. У тому числі через відсутніть сучасної інфраструктури.

Тож чи маємо ми право пишатися спортсменами та їхніми перемогами, якщо нічим їм не допомогли в цьому?

Вважаю, ні.

Пацієнт скоріш мертвий, ніж живий?

При кожній владі поставало це питання: дітям немає де тренуватись, секції є, бажаючі є – обладнання немає, наявні будівлі в прямому сенсі розпадаються по частинах, а професійні спортсмени мають виїжджати на тренування за кордон, бо в Україні просто немає умов для їхнього розвитку.

Питання поставало – і зависало до наступних виборів.

Навіть у комедійних скетчах на ТВ обігрувалось, як наші стрибуни на батуті тренуються без батутів, а лижники – без снігу. Сумно, але це не сприймалось як щось перебільшене, тому що було нашим повсякденням.

Згадайте, коли Україна отримала право приймати Євро-2012, «раптом виявилось», що нам немає де його проводити. Все було тільки в планах на папері.

Так, в інших країнах теж активно будували стадіони під футбольні змагання. Але, наприклад, у Португалії, яка в шість разів менша за Україну, їх збудували 10, а в нас – ледве встигли чотири.

Концепція «магнітів»

Щоб Євро-2012, у тому числі, стало не останньою великою спортивною подією в Україні, за ініціативи президента Володимира Зеленського була запущена програма «25 спортивних магнітів» в рамках «Великого будівництва».

Чому «магніти»?

Бо мають притягувати до себе не тільки спортсменів та змагання, а й туристів: відкривати для них нові напрямки, створювати нові пам’ятки та місця для цікавого дозвілля й яскравих світлин.

Щоб кожен регіон мав свою спортивну, сучасну, привабливу «родзинку» – із музеєм, де будуть прижиттєво вшановувати досягнення українських спортсменів.

Бо важливо показати, що країна пишається ними та їхніми досягненнями саме зараз, цінує своїх переможців не тільки тоді, коли вони йдуть у вічність.

Знаю, що в Україні, як і в усьому світі, багато людей воліють займатися спортом.

Знаю, що багато батьків хочуть, аби їхні діти відвідували спортивні секції, бо це щонайменше питання здоров’я, розвитку дисципліни, витривалості та відповідальності.

Знаю, що спорт і взагалі ЗОЖ є популярними серед української молоді – але тримаються на чистому ентузіазмі.

Бо спортивні школи та стадіони в регіонах часто настільки занедбані, що вбивають всю мотивацію туди ходити і там працювати. І тим паче вони не придатні, а іноді просто небезпечні для проведення великих змагань.

Але за дорученням голови держави вже розроблено план, як це виправити.

Як побудувати в Хмельницькому палац спорту на 3000 глядачів, де відбуватимуться змагання з безлічі видів спорту – від міні-футболу до важкої атлетики.

Як створити в Рівному комплекс, де, окрім змагань, влаштовуватимуть фестивалі та концерти.

Як зробити стадіон «Металург» у Кривому Розі сучасним, комфортним та інклюзивним. І цей план вже втілюється у життя.

Що конкретно робитиме держава?

Кабінет міністрів 31 травня затвердив розподіл державної субвенції на розвиток спортивної інфраструктури між місцевими бюджетами.

Йдеться про суму у 800 млн грн: з них 500 млн грн було передбачено в держбюджеті-2021 і ще 300 млн вдалося виділити через перерозподіл видатків.

Ми у Бюджетному комітеті ВР вже дали добро – і незабаром виділення коштів має схвалити парламент.

Куди підуть гроші?

На відновлення та побудову спортивних комплексів, басейнів, льодових арен, палаців спорту тощо.

Вони зможуть приймати всеукраїнські та міжнародні змагання, там проводитимуть навчально-тренувальні збори для національних збірних з не менше ніж п’яти олімпійських видів спорту.

Звичайно, вони будуть відкритими і для масового відвідування.

Загалом 800 млн грн піде на фінансування 11 об’єктів (будівництво, добудова або реконструкція) протягом 2021-2023 років. Роботи по п’яти з них будуть завершені вже цього року.

Зокрема, в Маріуполі відбудеться реконструкція та благоустрій басейну «Нептун» (76,28 млн грн).

У Мелітополі побудують оздоровчий центр з льодовою ареною (80,00 млн грн).

В Умані створять багатофункціональний спортивний комплекс (83,32 млн грн).

У Полтаві побудують спортивно-видовищний комплекс (105,39 млн грн).

У Кропивницькому проведуть реконструкцію обласної дитячо-юнацької школи олімпійського резерву (11 млн грн).

Все це не колись у майбутньому, а до кінця 2021-го вже буде доступне для українців.

Чому цього не робилось раніше?

Чергове риторичне запитання. Але пошук винних не побудує дітям спортивну школу.

А ось ці шість об’єктів будуть побудовані або реконструйовані вже до кінця 2023 року.

У Кривому Розі відновлять спортивний комплекс «Металург» (49 млн грн).

У Рівному побудують універсальний спортивний зал (65 млн грн).

У місті Тростянець зведуть спортивно-оздоровчий комплекс (78,28 млн грн).

У Тернополі побудують багатофункціональний палац спорту (91,57 млн грн).

У Новій Каховці зведуть Центр олімпійських видів спорту (90 млн грн).

Також побудують палац спорту у Хмельницькому (70 млн грн).

Звичайно, робота має тривати й на місцях, не тільки з поштовху президента чи Кабміна.

Наприклад, я, як депутат-мажоритарник, разом із колегою Романом Грищуком та командою формую список стадіонів свого округу в Києві, які потребують реконструкції або захисту від забудови. Їх чимало, але наша мета – позаяк робити спорт доступним для всіх людей.

Тож бачимо проблему – вирішуємо її, тільки так просуваємось вперед.

Годі бідкатися – починаємо будувати

Критики можуть сказати, що такі ініціативи не на часі. Що це дорого, марнотратно, що краще б ці гроші комусь за щось роздали.

Але ж вони завжди будуть «не на часі». У нас восьмий рік війни, другий рік пандемії – так, ми не можемо це ігнорувати (і на боротьбу з обома бідами також йдуть мільярдні видатки), але й нескінченно відкладати життя наших дітей, наших спортсменів «на потім» теж не можемо.

Увесь світ продовжує рухатись вперед, незважаючи на пандемію, економічні негаразди та інші конфлікти: спортсмени тренуються і здобувають перемоги, стадіони будуються, а ракети летять у космос.

Якщо ми створимо умови для розвитку спорту зараз – то отримаємо результат вже за кілька років.

Якщо ж і далі будемо ігнорувати проблему – то спортивна інфраструктура й надалі руйнуватиметься, а здобутки на змаганнях стануть або щасливою випадковістю, або досягненням інших держав за рахунок народжених в Україні талантів.

Тож спортивна ми країна чи ні?

Світ не чекатиме, поки у нас нарешті настане «на часі». Годі бідкатися – починаємо будувати.

Анна Пуртова, народний депутат України

джерело