Долю України вирішують без України. Чи є ще шанс це змінити

На ранок 10 січня 2022 р. сайт Президента України все ще продовжує вітати з Новим роком.

 Остання новина датована 05.01.2022, і у ній  ідеться, що Зеленський підписав закон «Про підтримку кінематографу». Здається — це єдине, що турбує главу держави, в той час коли світові лідери приділяють багато уваги питанню як змусити Путіна відмовитися від планів чергової атаки на Україну.

У своїй статті — Перезавантаження влади — шлях захисту від РФ я детально описав, чому чинне воєнно-політичне керівництво України не здатне протидіяти кризі і запропонував Президенту подати у відставку.

Цей текст має дві частини, в першій я проаналізую ситуацію, в яку потрапила Україна внаслідок провалу міжнародної політики держави через непослідовність і безвідповідальність керівництва України, провалів військового будівництва ЗСУ, що спричинили зниження обороноздатності держави й перетворили Україну із суб’єкта на об’єкт міжнародної політики – територію, яку хочуть перетворити на буфер, сіру зону між Російською імперією та НАТО.

Я не знаю, чи буде в нас час реалізувати бодай щось із запропонованого в другій частині цього тексту для підсилення переговорних позицій України, однак, я вважаю за необхідне сформулювати й обґрунтувати свої пропозиції.

Чому РФ бачить Україну на «столі», а не за столом переговорів

Ще вчора розпочався тиждень серії переговорів на високому рівні між представниками США, РФ і НАТО, які будуть вирішувати долю України. Високопоставлені дипломати з США і Росії зустрічаються в Женеві, щоб обговорити вимоги Москви, викладені минулого місяця в двох проєктах договорів, один із США і другий з НАТО. Одна з головних вимог РФ – це юридичні гарантії, що Україна ніколи не стане членом НАТО.

Україна не братиме участі у двох із трьох переговорних сесій – як в Женеві, де зустрінуться дипломати НАТО й США, так і під час наступної широкої зустрічі формату РФ-НАТО в Брюсселі, в якій візьмуть участь усі 30 членів Альянсу.

Українська делегація візьме участь тільки в третьому раунді переговорів, який заплановано на четвер у Відні, під егідою ОБСЄ – на якому Україну проінформують, про що домовилися й, напевно, поставлять перед складним вибором.

Хоча деякі представники української влади й намагаються робити вигляд, що вони впливають на перебіг подій, насправді це не так. Міністр закордонних справ України Кулеба поїде в Брюссель 10 січня для участі в комісії Україна-НАТО, яка не має навіть дорадчого статусу по відношенню до згаданих перемовин. Головна мета поїздки Д.Кулеби до Брюсселя – це привід написати в Twitter «Ніяких рішень щодо України без України».

Якщо якісь рішення щодо деескалації й будуть прийняті, то вони будуть прийняті без України й навіть значною мірою без ЄС.

РФ вдало розіграла карту воєнних загроз. ЄС не зможе протистояти воєнній агресії РФ без допомоги США, те саме можна сказати про НАТО. Чи не єдині країни – члени НАТО, які можуть бути донором сили для НАТО, окрім США, – це Туреччина й Велика Британія, але перша дотримується нейтралітету в поточній дискусії щодо розділу європейського материка на зони впливу, а друга вирішила поки що бути в тіні США.

Саме тому РФ готова говорити тільки із США.

Починаючи з 1999 року країни Європи, серед яких Україна, радикально скоротили свій військовий потенціал. Європа не бачила жодних екзистенційних воєнних загроз з боку РФ, з моменту розвалу СРСР аж до 2014 року – початку війни РФ з Україною. Фінансова криза 2008/09 років призвела до прискорення скорочення оборонних бюджетів. В результаті армії втратили близько половини свого військового потенціалу і накопичили величезне відставання інвестицій розвитку техніки й озброєнь. Помилкове сприйняття РФ як партнера, та як наслідок — нехтування зростаючими ризиками, намагання вгамувати «ведмедя» економічною кооперацією призвело до урізання бюджетів утримання військ й нищення оборонної культури в цілому.

Очікувано, такі загравання були сприйняти РФ як слабкість й тільки мотивували Путіна в його амбіціях відновлення репутації Радянського Союзу як одного з глобальних арбітрів. Впевненості Путіну додає й енергетична криза в Китаї. Впродовж 2021 світ побачив дві головні вразливості Китаю – енергомістка — відповідно енергозалежна економіка, логістична залежність від відкритості торговельних шляхів у Східному, Південно-Китайських морях та доступності сухопутних шляхів через територію Казахстану та РФ.

Після встановлення РФ ефективного контролю над Казахстаном Путін отримав додаткові важелі впливу як на Китай, так і на світові ринки окремих критичних енергоресурсів. Казахстан має значні запаси нафти і газу, є членом альянсу ОПЕК+, Казахстан також виробляє 40% світового урану, який постачається в багато країн, включаючи США, Китай так і саму Росію.

Внаслідок останніх подій в Казахстані Росія опинилася в незапланованій для себе ситуації, яку однак РФ перетворила на нову можливість. Те, що напевно було народним бунтом, здається вже закінчилося. Протести — локалізовані, є дуже мало шансів, що протестувальники зможуть переломити казахстанські, а головне російські збройні сили, представники яких не мають жодних сентиментів до місцевого населення.

Несподівано РФ знайшла своє НАТО – Організацію Договору Колективної Безпеки (ОДКБ), яка може легалізувати воєнні інтервенції РФ, принаймні на території країн-учасників ОДКБ, а можливо й на території інших країн колишнього Радянського Союзу як превентивний захід нейтралізації загроз.

Путін – експерт з політичних маніпуляцій. Він регулярно ставить під сумнів статтю №. 5 статуту НАТО як законну підставу для застосування сили країнами НАТО. Він каже: «Якщо країни-члени НАТО можуть вдатися до застосування сили та військового розгортання без відповідних санкцій ООН, чому Росія не може зробити те ж саме для захисту своїх кордонів або стратегічних інтересів національної безпеки?» Таким чином, рішення ОДКБ для Путіна має однаковий статус, як рішення НАТО про колективну безпеку для США, тож рішення ОДКБ Путін почав використовувати для легітимітизації воєнних операцій, в тому числі війн і вторгнень.

З точки зору Путіна та глав держав-сателітів РФ у середній Азії, а можливо й глав інших держав, чиї компанії продають розважальний контент в РФ — успішна операціїя РФ у Казахстані продемонструвала, що в Євразії немає іншої держави, крім Росії, яка б подбала про безпеку своїх сусідів у разі гострої потреби.

Щодо обговорюваних економічних санкцій за вторгнення в Україну, навіть в середовищі тих, хто їх розробляє, є великі сумніви, що вони спрацюють, а головне, який внутрішньо-соціальний ефект це матиме в РФ. Є ймовірність, що російська пропаганда може використати подію розширення санкцій як привід для роздмухування антизахідної істерії і це мотивуватиме росіян боротися за свою національну безпеку, в тому числі, воюючи з Україною.

Зрештою економічні санкції введені проти РФ за війну в Україні, на думку деяких експертів, мали скоріше позитивний ефект в РФ. Заборона експорту окремих товарів в РФ сприяла розвитку відповідних галузей і  економіка РФ стала більш різноманітною й незалежною.

Щодо відключення від окремих платіжних систем – такі рішення потребують консенсусу з боку країн-членів ЄС, якого наразі немає, коли йдеться про Росію. Дехто, наприклад колишні радянські країни Балтії, хочуть жорсткого підходу, включаючи посилення присутності військ НАТО. Інші, а саме — найбільш впливові учасники ЄС Франція та Німеччина, традиційно наполягають на компромісі. Як Франція, так і Німеччина мають глибокі торговельні зв’язки з Росією і зазнають значних економічних втрат від будь-яких санкцій.

Окрема мова про те, що РФ постачає ЄС до 45 % балансу природного газу. 7 країн залежні на 70 % від поставок з РФ, а сама Німеччина, яка мала б бути лідером дипломатичного протистояння з РФ — майже на 50%.

Тому, на мій погляд, ініціативи про відключення РФ від платіжної системи SWIFT можуть застрягнути ще на рівні підготовки відповідних проєктів рішень, які ще потребують консенсусного ухвалення в Раді Європи (згоден, Європарламент знайде більшість, але це — останній етап, до якого, здається, справа просто не дійде).

Чи є в нас шанси це змінити

На мій погляд, шансів запобігти розширенню агресії небагато й усі вони знаходяться виключно в контексті підвищення ціни агресії для РФ, зокрема, та насамперед, шляхом збільшення довжини колон з вантажем 200 назад в РФ.

Україна мусить продемонструвати світу, що ми готові боротися за свою Батьківщину. Це треба робити не контроверсійними заявами про необхідність мобілізації жінок, а конкретними кроками, які в короткочасний період можуть підняти як рівень готовності військових формувань до оборони держави, так і мотивацію особового складу.

Увага й повага до захисників України.

Коли Зеленський 30 грудня 2021 року видав Указ про підвищення грошового забезпечення в ЗСУ з 2023 року (!), я подумав – напевно він просто забувся, що наступний рік тільки 2022-ий.

В 2021 році грошове забезпечення в ЗСУ було менше за середню зарплату в цивільному секторі — щонайменше на 30%. Останній раз грошове забезпечення підвищували ще за призначеного Порошенком міністра оборони Полторака, в 2019 році.

За словами міністра оборони Резнікова, в 2021 році дві третини військовослужбовців не продовжили контракт, втім для підвищення виплат контрактникам коштів не вистачає (джерело). Мало того, в 2019 році мала місце безпрецедентна ситуація із затримкою обов’язкових виплат.

Для того, щоб підвищити грошове забезпечення в ЗСУ хоча б на 30 % — зрівняти з цивільним сектором, потрібно 18 млрд грн на рік – говорить міністр оборони Резніков і жаліється, що не може знайти таких коштів – їх немає. При цьому Зеленський заявляє, що «він пишається тим, що вперше за 30 років у 2022 році фінансування сектору оборони і безпеки, всіх програм, перевищить 320 мільярдів гривень, при тому, що у 2018 році ця сума була 191,7 мільярда гривень.» (джерело) – але ж у 2018 році були гроші забезпечувати зарплату військового вище за середній рівень по країні, а зараз немає!

Грошове забезпечення в ЗСУ треба підняти невідкладно

Територіальна оборона

Треба вжити заходів для забезпечення можливості патріотично налаштованим громадянам брати активну участь в обороні держави. США офіційно розглядають можливості (шляхи) підтримки «партизанського руху» (insurgents) в Україні, якщо Росія наважиться на повномасштабне вторгнення й захопить частину України.

Термінове створення й озброєння загонів тероборони — це чи не єдиний спосіб продемонструвати світу, що народ України бути боротися за свою державу, навіть, якщо влада Зеленського цього робити не хоче.

Незважаючи на прийняття Закону України «Про основи національного спротиву» (Тероборону), центральна влада продовжує бачити для себе загрозу в добровольцях. Ідея озброїти тероборону засобами боротьби з танками – ПТРК (протитанковий ракетний комплекс) викликає жорстке несприйняття в офісі Президента через страх військового перевороту – ніби ворог не Путін, а патріоти України.

Можливо тому нове законодавство про тероборону містить декілька суперечливих норм, які ставлять під сумнів перспективи тероборони.

Стаття 6 Закону «Про тероборону» визначає, що основою підготовки громадян України до національного спротиву є тільки загальновійськова підготовка.

Загальновійськовими статутами Збройних Сил України є:

  • Статут внутрішньої служби Збройних Сил України;
  • Дисциплінарний статут Збройних Сил України;
  • Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України;
  • Стройовий статут Збройних Сил України.

Бойових статутів Сил Територіальної оборони наразі не затверджено.

Особливо незрозумілим такий підхід видається з огляду на те, що кістяком Тероборони мають стати резервісти, які воювали за Україну, ті хто не потребують ніякої військово-патріотичної підготовки, вже знайомі й практикували загальновійськові статути. Поза жодним сумнівом, Тероборона потребує бойової підготовки та злагодження підрозділів для успішного виконання завдань бойового призначення в умовах сучасного військового бою.

Стаття 22 Закону визначає, що індивідуальна штатна зброя військовослужбовців Сил Тероборони ЗСУ, членів добровольчих формувань зберігається у визначених приміщеннях на території пунктів постійної дислокації.

Але в більшості країн добровольці Тероборони зберігають каску, бронежилет, автомат й базовий боєкомплект вдома, однак ухваленим законодавством такий порядок не передбачено, й це не дозволяє реалізувати переваги тероборони в повному обсязі.

В новому законодавстві роль органів місцевого самоврядування у діяльність тероборони – мінімальна, незважаючи на головне завдання тероборони – захистити окрему взяту місцевість до моменту розгортання (передислокації) угруповання військ, призначених для ведення воєнних (бойових) дій — відсічі збройної агресії.

Потребує вирішення питання щодо надання права органам місцевого самоврядування здійснювати співфінансування закупівлі необхідної техніки й озброєнь, з метою накопичення Міністерством оборони України запасу та мобілізаційного резерву для виконання завдань ТРО, із одночасним закріпленням за відповідною військовою частиною(-ами) зони або району ТРО.

Забезпечення необхідної щільності протитанкової оборони та роль ТРО

Із численних відкритих джерел відомо, що на кордонах України зосереджено 1200 танків РФ, плюс вдвічі більше інших броньованих машин армії РФ. Протяжність можливого фронту вторгнення в Україну більша за 3000 км. Росія може використати Білорусь та Придністров’я для вторгнення в Україну, потужні ударні угруповання збройних сил РФ сформовані на окупованих територіях ОРДЛО та АРК.

Дієвим забезпечення протитанкової оборони є суттєве якісне й кількісне посилення підрозділів протитанкової боротьби.

Однак, рівень забезпечення й потреба ПТРК в ЗСУ сформовано з урахуванням обмеженого штату протитанкових груп у військових з’єднаннях. В ЗСУ не вистачає особову складу для забезпечення необхідної щільності протитанкової оборони (ПТО). Причина – в поточній укомплектованості бойових частин в 60-70 % й безпрецедентно високому рівні плинності кадрів.

З огляду на наведене,беручи до уваги територіальну (місцеву) всеохоплюючу дислокацію, сили Тероборони можуть відігравати визначальну роль в захисті населення в прикордонних місцевостях, первинному стримуванні збройної агресії за умови озброєння підрозділів сучасними вітчизняними високоефективними ПТРК «Стугна-П» та «Корсар» виробництва ДП КБ «Луч».

Таким чином, у ГШ ЗСУ й Міноборони є всі підстави формувати потребу, планувати й здійснювати обороні закупівлі в рази більшої кількісті пускових ПТРК. Після визначення необхідної кількості (потреби) в пускових забезпечення ракетами має відбуватися відповідно до нормативів.

Для визначення необхідної кількості (потреби) ПТРК може бути вжитий один з таких підходів:

  • по одній пусковій ПТРК на кожен танк ворога й мінімальне забезпечення в три ракети на одну пускову, враховуючи середню бойову живучість піхотних з’єднань протитанкової оборони, та з урахуванням ТТХ наявних в ЗСУ систем.
  • перша хвиля атаки може включати до 100 БТГ, відповідно доведеться стримувати (блокувати) просування до 10 000 одиниць різної бронетехніки – тому варто передбачити хоча б по одній пусковій на кожні 5 одиниць або 2000 пускових ПТРК, як мінімум.

Всі майбутні замовлення на комплекси ПТРК «Стугна», «Корсар» виробництва ДП КБ «Луч», мають передбачати специфікації комплектування тепловізійними засобами спостереження, наведення, управління вогнем.

Якісне посилення ПТО в ЗСУ та Теробороні може відбудитися шляхом створення й комплектування високомобільних мотопіхотних з’єднань протитанкової боротьби на базі наявної та допущеної до експлуатації броньованої колісної техніки шляхом її модернізації та комплектування вітчизняними сучасними ПТРК зі всепогодними засобами наведення, управління вогнем і захищеним зв’язком.

Така військова техніка матиме вогневу могутність не меншу, ніж у танка, водночас матиме певні переваги в мобільності розгортання й застосування, а саме – значно менші обмеження щодо перетинання деяких мостів, вищу швидкість, нижчі витрати пального, суттєво більший моторесурс, кращу ремонтопридатність, суттєво кращий потенціал перекидання й десантування.

Вітчизняні підприємства вже освоїли виробництво таких бойових модулів, і їх треба невідкладно замовляти. ДП КБ «Луч» серійно виготовляє універсальний ракетний̆ комплекс «АМУЛЕТ», призначений для оснащення різних бойових машин.

Кінцеві ремарки

Завершуючи це текст, хочу звернутися до вищого воєнно-політичного керівництва України: непомічанням проблем, утриманням від коментарів подій, мовчанням та замовчуванням державу не захистити, посадкою Порошенка обороноздатність не підняти.

Володимире Олександровичу, робіть щось або йдіть, як я пропонував Вам у своєму попередньому тексті.

Іван Вінник, народний депутат,
секретар комітету нацбезпеки і оборони Верховної Ради України 8-го скликання

джерело